Home » Культура » В “Театрі Лесі” з успіхом пройшла прем’єра нової вистави “Горизонт 200”.

В “Театрі Лесі” з успіхом пройшла прем’єра нової вистави “Горизонт 200”.

Враження журналістів “Lemberg News Info” від нової вистави.

“Горизонт 200. Так шахтарі кажуть про глибину дві тисячі метрів під землею… Ця вистава не про шахтарів, попри те, що створена на основі документального матеріалу, зібраного під час експедицій по вугільних басейнах України. Ця вистава про нас у надзвичайних історичних обставинах. Наскільки широким чи вузьким може виявитися мій особистий горизонт сприйняття в ситуації, коли я вибираю ставити або не ставити питання?”, – йдеться в описі вистави на сайті Львівського академічного драматичного театру ім. Лесі України.

 

«Де сюжет? Де драма?

Де герой? І що за жанр?

Нащо ти тут з роялем?

Хто весь цей брєд придумав?

Що у нас мало тем???»

В принципі, я й не очікувала простої класичної вистави у сучасному (так я, принаймні, називаю його для себе) «Театрі Лесі» (повна назва – Львівський академічний драматичний театр ім. Лесі Українки). Вищенаведені слова – це, фактично, рій думок, який періодично підривав мій мозок в деякі моменти вистави. І, я впевнена, не лише мій. Але що ви скажете на те, що ці слова в кінці вистави співали самі актори? Так, саме так. Це уривок з пісні, яку весело, гучно і з настроєм під акомпанемент акторки театру Оксани Цимбалісти виспівували актори на сцені.

Але почнемо з початку.

Як давно в нас у Львові з’явилося щось на стільки вільне, не обмежене рамками, стандартами, якимись академічними вимогами? Я собі згадала, що навіть одного разу була в цьому театрі – нас загнали сюди зі школи. Це був рік 2005-ий. І, якби вистава була на кшталт сьогоднішньої, я б її точно запам’ятала. Отож. Щоб ви розуміли – немає сюжету, і, начебто (!), немає ніякого сценарію. Таке враження, що кожен актор грає так, як йому хочеться. І говорить те, що йому хочеться. Недарма на початку вистави неодноразово звучала фраза:

«Особистість актора важливіша за сам образ».

Вистава «Горизонт 200» – про шахтарів, про їх важку працю, про філософію їхнього життя, про вибір роботи, про ставлення до неї. Про дружин шахтарів. Про небезпеку. Про страх. Про шахту. Про вугілля. Відповідні костюми. Відповідні декорації. Начебто так. Але що ви скажете, коли я вам розповім, що у виставі на таку тему, де постійно згадуються професійні терміни, розповідається і співається про індустріалізацію, кількість видобутого вугілля та навіть про обладнання, час від часу, ні з того, ні з сього на сцені з’являється жінка у рожевій (повністю в трояндах) вечірній довгій сукні і з рожевою трояндою на голові, відкриває собі рояль, і починає грати та співати не то блюз, не то соул («Що ти знаєш про вугілля?») про шахтарів, про їх важку працю, про філософію їхнього життя, про вибір роботи, про ставлення до неї? Про дружин шахтарів. Про небезпеку. Про страх. Про шахту.

В моєму простому (класичному) розумінні я мала прийти на виставу, де будуть герої («де герой?»), наприклад, спрацьований шахтар та його знищена життям дружина, в яких син не хоче бути шахтарем, і, ще й до всього хорошого, закохується в якусь інтелігентку зі Львова («де драма?» і «що за жанр?»). Ні-ні-ні. І ще раз – ні! Якщо ви очікуєте чогось такого – то одразу купуйте квиток на якусь виставу в театр ім. М. Заньковецької або в кіно і не читайте далі.

Тепер думаю, як би продовжити писати, щоб і розповісти все, що хочеться, і щоб не було спойлера.

Окрім жінки в рожевому платті («нащо ти тут з роялем?»), варто відзначити, наприклад, чоловіка, який складає декорації, але актори кличуть його на сцену допомогти продекламувати монолог шахтаря. Або ж актрису, яка посеред своєї сцени, перериває її, і починає розповідати про те, скільки їй років і що вона у житті бачила («особистість актора важливіша за сам образ», пам’ятаєте?).

В репортажі «UA: Суспільне» самі актори кажуть, що вони діють від самих себе у цій виставі, у них немає конкретних ролей.

У виставі піднімалися фактично всі можливі теми – життя, сім’я, любов, улюблене заняття, але все це в світлі шахтарської справи (якщо можна так висловитися).

Далі давайте по-простому. Що мені запам’яталося з вистави, як глядачеві?

По-перше, актор Сергій Литвиненко (“Сєрьога”), який начебто (чи може й насправді? Тут ж не відрізниш імпровізацію від акторської прорепетированої гри) вчив акторів говорити «по-донбаськи» – сумішшю української, російської та місцевої вимови.

По-друге, сцена «Хліб. Загс. Тарєлачкі». Коли 20-річні дівчата виступають в ролях дружин шахтарів різного віку і так точно передають своїми розмовами дух того періоду, коли в Україну відправляли росіян (жінка з Мурманська), коли шахтарям давали путівки та цілий пакет соціальних пільг, і вони мали найбільші зарплати.

По-третє, дівчина, яка начебто померла в шахті і зустріла там душу шахтаря, що загинув під час стратегічного підриву шахти у 1979-му році.

А ще дует актрис, які співали у блискучих касках.

А ще розмови трупи у шахті.

Та що там казати? Все запам’яталося.

Враження від вистави (чи висновки після вистави): не потрібно все в житті сприймати надто серйозно і однозначно. Життя – дуже різноманітне, і все може змінитися вже наступної хвилини. Зараз ви слухаєте монолог про 20 років роботи шахтаря, сидите, киваєте головою і співчуваєте йому, а вже за секунду 8 акторів танцюють на сцені з квітами на головах під веселу пісню, яка складається виключно з термінів шахтарської справи (тут мені згадалася фраза Едіт Піаф про те, що навіть телефонний довідник можна проспівати так, що весь зал буде ридати). І так в першій частині вистави все намагаєшся визначити: «То це серйозна вистава? Чи це комедія? Точно. Це комедія. Чи це така розумна алегорія? І трагедія. Точно. Є й трагедія.» І тут ти начебто розставила собі всі крапки над «і», як раз! – і я вже незадоволена, що для такої жартівливої (начебто!) вистави обрали таку серйозну тему, а потім вже мало не зі сльозами на очах уявляєш, як небезпечно працювати під землею. А через хвилину вже заливаєшся від сміху, коли один актор відтворює сцену, як режисерки театру готували виставу. І знову по колу: «Серйозно? Насмішка? О, ніби є сюжет! Ні, знову нема. А що ж далі?»

Що вразило? На скільки інтелектуальною була вистава. Скільки праці по вивченню цієї специфічної тематики було вкладено. Не лише режисерами, які продумують постановку, а й самими акторами – скільки в кожного з них було величезних монологів, пісень, напівпісень, діалогів, речитативів – не злічити.

Кому рекомендую піти на виставу?

Всім, хто мучиться вічними питаннями: як правильно? Як привести все до порядку? З кого брати приклад, скільки я маю заробляти, а може я хочу забагато, а може я хочу замало, чи не забагато я працюю, чи не замало я працюю, а чи існує любов, а що таке кохання і т.д. Розслабтесь. Будьте собою. Творіть своє життя. Будьте вільними від якихось правил і стандартів. На те ви й особистість. На мою думку, ця вистава направду робить те, що і має робити справжнє мистецтво: допомагає подивитися на життя з іншого боку, навчитися по-іншому його сприймати, знайти новий сенс, відволіктися від типового, запханого в рамки і обмеження. Не намагайтеся всьому дати однозначну оцінку, як я намагалася дати її цій виставі: весела? Сумна? Серйозна? Та яка ж вона? А вона і така, і така, і така одночасно. Так само з життям. Воно різноманітне. І цим і цікаве.

“Ця вистава – привід для нас, як для покоління, якому необхідно перевести подих, щоб продовжити рух і побачити свій наступний горизонт. Або ні”, – пишеться в описі. 

Йшла на виставу про шахтарів, а скільки всього нового почула, побачила, скільки висновків зробила. Одне слово – перформанс. 

Як співали самі актори: «Це серйозна вистава! Про важливі питання!» (усміхніться! Вистава направду серйозна! А може й ні. Вирішувати вам).

Майте на увазі, що тривалість вистави (разом з антрактом) – майже чотири години.

P.S. Інше питання, чисто людське і приземлене: якими ви уявляєте вбиральні в театрі після чотиригодинної вистави? Будьте спокійні. У Театрі Лесі все було чисто і гарно на вищому рівні. А це важливо – культура і повага до відвідувачів, як не як. В самому залі, де проходять вистави – тепло, тому верхній одяг обов’язково здавайте в гардероб.

Уривки з вистави можна побачити в сюжеті від “UA: Суспільне”.

Фото: сайт Театру Лесі

У виставі використовуються документальні монологи шахтарів із Львівсько-Волинського та Донецького вугільних басейнів, роздуми на різні теми акторів та акторок театру Лесі, відео, зняті Яремою Малащуком, під керівництвом Вікі Торнтон та Андрієм Чадом, драматургічний фікшн, витяги з різноманітних інструкцій та словників, аудіозаписи з шахти,  щоденникові записи, матюки, жарти, підйоби, фрагменти підслуханих розмов уві сні, внутрішні переживання учасників та учасниць постановочної групи, озвучені на перекурі, цитати, купа цитат, гори цитат.

 

Автор статті: Віра Гаман (журналіст “Lemberg News Info”, нетеатральний критик, взагалі не критик).

Цей допис уже прочитано 230 разів!

Поділитись цим у соцмережах!
%d блогерам подобається це: