«Найстрашніше було потрапити в полон живим!»

Спогади без ретуші про прорив із Дебальцевого та шашлики під обстрілами.

«Найстрашніше було потрапити в полон живим!»

Він знає про війну не з книжок чи фільмів і смерті не раз дивився в очі. Такі, як Олександр, дуже ніяковіють, коли їх називають «Героями». Спогади про власний досвід в АТО даються чоловікові нелегко, але правда має звучати саме з вуст очевидців. А ще — в ім’я світлої пам’яті всіх полеглих побратимів.

— Моя військова історія почалась з кінця жовтня 2014 року, на той момент я був командиром відділення і наша тактична група зайняла позицію охорони напрямку Дебальцівського плацдарму у населеному пункті Рідкодуб, — пригадує співрозмовник. — Бої більш-менш рівномірно розтягнулися по всій лінії фронту, явного точкового зосередження ще не було. Перше зіткнення з ворогом почалось на третю добу після ротації. Стрілецька зброя, явно працював снайпер. Підступна куля в таких випадках цілить чітко в голову, ми це розуміли. Гірше смерті — хіба її очікування. Але на «підмогу» прийшла негода, точніше — вітер. Зачепило трохи лише міномет, на щастя, тоді минулося без «двохсотих».

На запитання, то хто ж усе-таки противник — місцеві сепаратисти чи російські кадровики, Олександр, з гіркою усмішкою, без вагань заявляє:

— Там цілий «вінегрет»: і перші, і другі, а ще «козачки» та «кадирівці». Доказів наша розвідка надала світу чимало. До речі, неабияк дивувався, коли чув, що сєпари між собою часто спілкуються… українською. Такий от парадокс.

Слово «перемир’я» чоловік просить завжди брати в лапки, коли йдеться про хвилини так званої тиші з окупантами.

— Бісмарк недарма казав, що договір із кацапами не вартий навіть паперу, на якому підписаний. Так само й усні домовленості з ними — то порожній звук. Пекло завжди починалось фактично одразу після оголошення «перемир’я», — продовжує Сашко. — Якось із 59 випущених мін аж 58 залетіло на територію нашого опорного пункту. І знову диво — так, втратили техніку, зокрема мою бойову машину було знищено, але без людських жертв. Як би ж так завжди… Але АТО — не індійський фільм, бачити, як поруч гине твій товариш, з яким ще кілька хвилин тому кусень хліба ділив, або збирати по полю останки братів по зброї та присязі… Знаєте, тоді сивіє не лише волосся — душа…

Найважчий у спогадах день — 2 лютого 2015-го. Але перед тим чоловік відволікається і запевняє, що були яскраві та радісні моменти, адже без гумору на фронті довго не протягнеш.

— На День захисника захотіли посмакувати шашликом. Організували з хлопцями м’яса, навіть шампури дістали і все для багаття. Замаринували. І лише справа до смаження, як почали падлюки гатити з важкої артилерії, «щиро вітати», так би мовити. Думаєте, що нас це зупинило чи засмутило??? Навпаки! Ніколи не забуду, як здається, що земля йде з-під ніг від залпів, а ми примудряємося співати, давати відсіч, а в секунди перезарядки ще й перевертати м’ясо, щоб не пригоріло. То були, мабуть, найсмачніші шашлики за все моє життя. Ми самі «закопчені» від вогню і пороху… а такі щасливі.

А як танцювали від ейфорії, що кілька танків ворожих підбили!

Тим часом з середини січня ситуація з Дебальцевим і територією навколо нього стала наднапруженою.

— Дехто, особливо «диванні експерти», досі критикують, мовляв, відступили, а я скажу, що це тактично було правильним рішенням, і вважаю, що ми не програли, — наголошує безпосередній учасник тих подій. — Кількістю противник переважав в рази, нової ротації найближчим часом не очікувалось, люди не роботи — наші ресурси були виснажені морально, фізично. В деяких 4—5 місяців «нульовки». Оточення затягувалося зі всіх боків, мов зашморг на шиї. Для чого тисячі безглуздих смертей?!

«Дорогу життя» Олександру і його підрозділу (тоді ще гірсько-штурмова рота піхоти) таки перекрили. Довелося побувати і в своєрідній «ізоляції», і прориватись. Вигризати буквально кожен сантиметр рідної землі…

— За два тижні блокади перепочинку майже не було… Цілодобово тримали лінію вогню, який не припинявся. Часом важко було зрозуміти, чи то день, чи вже ніч. А боєприпаси не розмножуються. Ніколи не забуду момент, коли у мене на відділення лишилось лише два цинки, а це 1080 патронів. Щоб люди краще розуміли — десь півгодини можна протриматися…

Найстрашніше? Хмм… Потрапити в полон живим… Ми виковирювали набої голими руками.

Повертаємося до 2 лютого 2015 року. Другий день народження Сашка. Виїжджали на БТРі, потрапили у засідку. Він не втримався на слизькому правому борті і впав на землю — прямісінько під колеса залізного гіганта, який затягнув. І той… не зупиняючись, проїхався.

— У шоковому стані я одразу і не усвідомив, що сталося, не відчув болю. Тепер, коли аналізую, то розумію — мене врятувала відлига і м’який ґрунт. Вдавило в землю, за інших обставин, пардон, був би «фарш».

Наздогнати БТР не вдалося, а зупиняти не було як, ним евакуювали інших солдатів, а семеро одного не чекають. І він… пошкандибав… йшов, повз, повз, йшов… ще й відстрілювався зі своєї зброї, до останнього не випустив її із рук. Ще двоє поранених по дорозі приєдналися. Прощався подумки з життям, з рідними. А жити, зізнається, хотілося. І ця жага… вона перемогла. За щасливим збігом обставин, їх всіх підібрала вантажівка.

Потім госпіталь, реабілітація, ППД, демобілізація… І ось — він сидить перед нами, без фальші, як на сповіді… ще й жартує. Намагається якомога коректніше описувати ті сцени кровопролиття, які пережив, береже наші нерви, психіку. Стискає кулаки лише тоді, коли йдеться про загиблих побратимів: «От вони — Герої».

…Наприкінці один із журналістів просить на камеру повторити «Я — воїн» і чоловік погоджується, але після невеликої паузи. Видно, що йому важко акцентувати на своєму «я». Саш, ти передусім — ЛЮДИНА!!! Дякую тобі за це…

Фото автора.

ПІДПИСУЙТЕСЬ НА НАШ ТЕЛЕГРАМ КАНАЛ – (ПІДПИСАТИСЬ)

Підписуйтеся на наш: Telegram – “LEMBERG NEWS”  Twitter – LEMBERG NEWS
Поділитись цим у соцмережах!
%d блогерам подобається це: