“Культура – це наша зброя”, – Олекса Кравчук

Інтерв’ю з Кравчуком Олексієм Анатолійовичем – директором, художнім керівником Львівського академічного театру «І люди, і ляльки», заслуженим діячем мистецтв України. В даний момент вже звільнений із лав ЗСУ за віком.

З початком повномасштабного вторгнення, 24 лютого 2022 року, став на оборону держави і звільнився в запас в липні 2023 року.

  • Розкажіть як почався ваш творчий шлях?

Мені пощастило. Я народився в родині батьків, які працювали в театрі. Батько, народний артист України і заслужений артист Литви, лауреат різних премій – Кравчук Анатолій Андрійович. Мама заслужена артистка України – Кравчук Ірина Сергіївна. Все життя вони працювали в театрі у Львові та в різних інших містах, тому практично мені не залишилося вибору. Відповідно, театр завжди мені подобався. У свій час я також вступив спочатку до театральної студії при театрі Марії Заньковецької. Потім двічі закінчив Харківський театральний університет: спершу – кафедру акторської майстерності, а потім – режисерський факультет.

"Культура - це наша зброя",  - Олекса Кравчук

Фото: Фейсбук/Валерій Дзех

  • Ви і режисер і актор, а що все ж таки більше до душі?

Ви знаєте, коли стаєш старшим, з віком, будь-яка професія, пов’язана з театром, мені дуже подобається. Це може бути акторство чи режисура. Можна просто допомагати людям у театрі, бути освітлювачем чи монтувальником. Головне – щоб було корисно, щоб вистава вийшла хороша.

  • Що спонукало піти на фронт?

Спочатку було шалене обурення, яке досі, якби не щезло. Коли мої близькі люди подзвонили мені о 6 ранку і сказали, що війна розпочалась, я практично не роздумуючи побіг до нашої Львівської 80-ої десантно-штурмової бригади. Було дуже багато народу. Хлопці занесли мене туди по пенсійному посвідченню, так би мовити. І з того часу я почав служити у Львівській 80-ій десантно-штурмовій бригаді в окремій роті снайперів.

  • Як на початку переживали жорстокі реалії і розлуку з театром? Чи було важко?

Ні! Абсолютно ні. Навпаки, перший момент – це треба боронити Україну. Важко було лише те, що армія зараз інша, оскільки я служив 40 років тому в радянській армії. Тепер тут дуже прекрасні молоді хлопці, молоді воїни, які неймовірно вмотивовані й грамотні. І я у них навчався. Тому, навпаки, це був період, при тому, що війна й дуже багато втрат, але як не дивно, це один із важливих моментів у моєму житті, якщо не найважливіший.

  • Як прийшла ідея ставити вистави з ляльками на фронті?

В принципі, це не моя ідея. Це ідея Валерія Дзеха, але давайте все по порядку. Є такий підрозділ, яким керує Коля Сєрга, він називається «Культурний десант». Хлопці виконують дуже важливу справу, оскільки вони їздять по різних підрозділах і піднімають бойовий дух бійців. Тобто створюють міцну моральну та психологічну основу. У цьому підрозділі «Культурний десант» є група лялькарів, керівником якої є Валерій Дзех. Валерій Дзех – харківський режисер, актор Харківського театру маріонеток, який зараз також служить у Збройних силах України. Він запропонував мені: «Олексію, долучайся до нас, нам потрібно зіграти лялькові вистави і щось записати». Я відповів: «Із задоволенням!». Отже, я до нього приїхав, він мені все розповів і показав, що робити. Далі ми їздили по підрозділах і грали наші вистави. Їздили і до своїх побратимів, до всіх.

  • Як ви це реалізовуєте, розкажіть детальніше. Де берете матеріали, сценарій, хто допомагає з реалізацією?

Найцікавіше –  це, те що Валерій придумав хорошу структуру, за якою ми завжди повертаємось до казки разом з побратимами. І, безумовно, коли я дивлюся в очі своїх побратимів у залі або кімнаті, де ми виступаємо, я розумію, що при такій структурі завжди повинна бути певна імпровізація. Деякі речі можна говорити, а на деякі не треба звертати увагу, але завжди варто говорити те, що укріпляє бойовий дух побратимів. Мені дуже подобається, коли ми їздимо до кожного підрозділу, де, окрім побратимів, завжди є якісь твариночки: чи це кошенятка, чи песики. На одному з виступів кицька мені просто допомагала виступати. Вона залізла щось там муркотіла, щось нявкала, але вона була відповідно до часу. Ми говорили про ніжність, про важливі речі, які при всій складності життя, але вони зберігаються.

  • Як ви обираєте теми для вистав з ляльками на фронті? Чи враховуєте ви події або емоції з власного досвіду війни?

Казка завжди має певну силу, силу пам’яті. І, безумовно, коли ми розмовляємо з побратимами, вони часто говорять про те, що нам дає силу. А що ж нам дає силу? Це наші люди, яких ми любимо. Перш за все, це наші батьки. Це наші побратими – живі та які загиблі. Царство небесне! Я прийшов до висновку, що ті побратими, які загинули, моляться за нас, живих. Тому завжди тематика повинна спрямовуватись на зміцнення бойового духу та віру в нашу перемогу, адже наша перемога починається з внутрішньої перемоги кожної людини над самим собою.

"Культура - це наша зброя",  - Олекса Кравчук "Культура - це наша зброя",  - Олекса Кравчук

Фото: Фейсбук/Олекса Кравчук

  • Як це сприймають побратими і загалом глядачі?

Дуже добре, дуже добре, адже насправді там не тільки я. З нами їздила Рукавишнікова Оля  – дівчина, скрипалька з Києва. Вона – фантастика. З перших днів війни воювала, мала купу осколкових поранень, втратила око, але фантастично грає на скрипці. Вона грає на скрипці для побратимів. Вона воює – це такий приклад дуже потужний. І ще є Віталій Кириченко, який виконує пісню «Добрий ранок, Україно». Він також воює з перших днів війни. Коли він бере гітару перед побратимами та виконує свої пісні, це має колосальний вплив. Справді, люди добре реагують – посміхаються, можуть і поплакати, бо згадуються різні речі. І це не соромно, це добре. Насправді, культура – це наша зброя.

"Культура - це наша зброя",  - Олекса Кравчук

Фото: Фейсбук/Валерій Дзех

  • Які важливі цінності та повідомлення ви хочете передати своєю творчістю в умовах війни?

 Війна йде не стільки за території, а війна іде за нашу культуру. Це, перш за все, а вже потім можна захопити територію. Як же ж захоплювали території Криму та Донбасу? Дуже просто – там не було такого сильного усвідомлення своїх коренів. Тому війна спрямована на знищення нашої культури. Я дуже радію, що Валерій розповідав мені, наприклад, що він брав участь у боях за Харків і каже, що українська мова врятувала Харків. Коли москалі почали заходити, українці стали по раціях перемовлятися українською мовою. Ті поки туди сюди, поки зрозуміють, що, як і до чого, наші могли проводити вже певні локації і, відповідно відбивати ворога. Це той момент, який на сьогоднішній день є важливим. І, на мою думку, це потрібно усвідомити, що культура – наша зброя. Наша сила у вірі в наших батьків і в собі. Ми повинні ніколи не піддаватись. І такий меседж, який би я хотів передати, наприклад нашим людям, які чиновники державні. Треба якомога більше підтримувати Збройні сили України, збільшувати їхню заробітну плату, тому що це зараз теж такий проблематичний момент і побратими мають родину, сім’ю і їх треба якось забезпечувати. А побратим воює, він чесно виконує свою роботу, складну роботу, але він виконує. Безумовно, хочеться більше зброї, щоб відстоювати свої території. Працювати разом з усіма тільки на перемогу, як зовнішнього ворога, в даному випадку Росія, москалі, так само і внутрішньо, який теж, на жаль, на сьогоднішній день присутній в Україні.

  • Як вам вдається в таких реаліях (враховуючи, що пережили поранення) залишатися на позитиві?

Життя насправді дуже коротка річ, і пригадайте всіх тих людей, яких ви знали, ваших близьких, які вже померли. Ви завжди будете згадувати їх з посмішкою. А посмішка – це свідчення дару життя. І як би складно не було, навіть під час війни, насправді це священні часи, бо вони дають можливість вижити, перемогти і стояти. Це можна робити тільки з сильним серцем, духом і посмішкою.

  • Чи плануєте використовувати отриманий досвід для творчості в майбутньому? Можливо якісь сцени, спогади, оживуть на сцені театру?

Ви знаєте, це дуже гарне питання. Дякую вам. Це театр під час війни, я б так назвав цю тему. Я не знаю, чесно кажучи. Мені хочеться, щоб Бог  благословив театр хорошими, добрими виставами, тихими виставами. Бо зараз ми всі люди, весь народ України, ми пережили, переживаємо і будемо переживати непрості часи. Тому мені хочеться робити такі вистави, які могли би бути опорою для нашої віри, для нашого руху вперед і для нашої перемоги.”

  • Чи з’явився новий погляд на «ляльку» під час війни?

Так! Лялька – дуже практична. Ну, як новий погляд… Лялька може все. Вона може бути і в окопі, і в бліндажі, і в театральній залі. Але вона завжди буде нести свою функцію через актора. Проте вона може все.

  • Що загалом скажете про мистецтво в Україні під час війни? Яким ви бачите його?

Зараз мистецтво розвивається. Як не дивно, ця війна, ця трагедія, дала поштовх для розвитку мистецтва. Бо йде переоцінка певних речей і в драматичних театрах, і в театрах ляльок, і в літературі, і в поезії. От вчора я був на концерті Сергія Жадана і Собаки. Це такий драйв, такий рок-н-рол. Я, в свої 60, намагався «вишивати», з донькою пішов. І я знаю, що це дає колосальну силу й енергію. Мені здається, це відродження йде і переродження нашої української культури. Бо з’являються хороші фільми, прекрасне кіно, прекрасна література й вистави. Я думаю, що маємо зараз дуже хорошу перспективу розвитку власної культури.

"Культура - це наша зброя",  - Олекса Кравчук "Культура - це наша зброя",  - Олекса Кравчук

Фото: Фейсбук/Олекса Кравчук

  • Як ви ставитесь до створення мистецьких творів про війну? Українці і так живуть в важкій реальності, чи потрібно мистецький простір заповнювати повністю темою війни, чи має бути місце іншим темам, комедії?

Гарне запитання. Я вам чесно відповім, я не знаю. Але знаю дуже просто, тому що кожну тему, яку створює митець – чи він пише книгу, чи він знімає кіно, чи він робить виставу – він має сам це відчувати своїм серцем. І якщо людина відчуває своїм серцем, що треба робити про війну, значить йому треба це робити. Якщо людина відчуває щось інше, значить, треба щось інше. Бо мистецтво – це дар, це любов.

  • І про театр ляльок. У суспільстві, є твердження, що він лише для дітей. Поділіться своєю думкою.

Ви знаєте, на превеликий жаль, воно так у нас вкорінилося за часів Радянського Союзу все ж таки. Де театру ляльок була відведена роль тільки для дітей, але насправді театр ляльок існував в першу чергу для дорослих. Це був ритуальний театр, який допомагав стародавнім воїнам закріпитися. Це були певні ритуали. Це були бродячі актори, волоцюги, які приїжджали в місто, трохи жили, дізнавалися, які проблеми в місті, а потім грали свої вистави на площах. І народ це сприймав дуже добре. Тому мені здається театр ляльок дуже багатогранний. Безумовно для дітей, але і для дорослих і для всіх, абсолютно всіх. Вчора ми грали наших Жабеняток, наші актриси грали: Надія Крат і Алла Новікова. І прийшов дідусь з внучкою. Після вистави він виходить і каже: “Господи, я вам так дякую! У мене була депресія, а я таке щастя отримав!”. Але він був з внучкою, йому було комфортно для душі і серця. Це важливо!

Підписуйтеся на наш: Telegram – “LEMBERG NEWS”  Twitter – LEMBERG NEWS
Поділитись цим у соцмережах!
%d блогерам подобається це: